Без перебільшення можна сказати, що сьогодні в Україні проблема охорони здоров’я та рівня розвитку медицини – одна із провідних.

Недостатнє фінансування не дозволяє бюджетній медицині забезпечити населення необхідним рівнем обслуговування, а приватні медичні центри через високу вартість своїх послуг більшості українців просто не по кишені. Окрім цього, як показує практика, заклади приватного типу зовсім не гарантують належної відповідальності та професіоналізму медпрацівників, що тільки посилює недовіру пацієнтів до лікарів і медичної допомоги в цілому.

 

Відтак виникає питання, де та “золота середина”, що дозволить оптимізувати українську медицину, зробить її гідною й конкурентноспроможною.

Пріоритетним напрямком у розв’язанні поставленої проблеми стала реорганізація системи охорони здоров’я, і зокрема первинної ланки надання медичної допомоги, до якої відноситься амбулаторна служба, а також служба невідкладної та швидкої допомоги.

Реорганізація, у першу чергу, була спрямована на створення сітки лікарів нової для України формації – лікарів загальної практики – сімейних лікарів, котрі цілодобово повинні нести відповідальність за своїх пацієнтів і надавати гарантований мінімум медичної, психологічної та соціальної допомоги населенню.

У перспективі запропонована модель мала максимально наблизити вітчизняну медицину до західної моделі медичного обслуговування. Однак, процес цей виявився не з легких зі своїми гараздами і негараздами. І хоча з моменту введення реформи пройшло вже чимало часу і певні зрушення та зміни відбулись, правду кажучи, більшість населення, у тому числі й рядові лікарі, і понині погано розуміють сутність поняття сімейної медицини.

У чому економічна доцільність сімейної медицини?

– Економічним підґрунтям для визначення пріоритету у розвитку первинної медико-санітарної допомоги є вартість обслуговування одного випадку надання допомоги.

Зміщення навантаження у бік первинної медико-санітарної допомоги дозволить збільшити ресурсне наповнення надання допомоги в умовах спеціалізованих та високоспеціалізованих закладів охорони здоров’я та зменшити дефіцит фінансових ресурсів у галузі охорони здоров’я в цілому.

Модель ЗПСМ зменшує витрати на

  • оплату праці вузьких фахівців
  • стаціонарну допомогу (через зменшення зайвих госпіталізацій)
  • підготовку кадрів та забезпечення їх житлом
  • на невідкладну допомогу (у випадку проживання сімейного лікаря на території обслуговування немає необхідності виклику бригад швидкої допомоги)

На якому етапі зараз знаходиться впровадження сімейної медицини в Україні?

– Не можна сказати, що впровадження сімейної медицини в Україні все ще залишається на початковому етапі, швидше – на організаційному. Зрушення відбулись, але з’явились і проблеми.

Однією з ключових проблем вітчизняної сімейної медицини є фінансова. В Україні первинна медико-санітарна допомога представлена доволі роздробленими структурами, які в переважній більшості функціонально, організаційно та фінансово поєднані зі спеціалізованою амбулаторною допомогою. У вітчизняних закладах первинної ланки починають і закінчують лікування лише до 30% пацієнтів у містах і до 50% пацієнтів у сільській місцевості. Питома вага видатків на утримання закладів (підрозділів) охорони здоров’я, які надають первинну медико-санітарну допомогу, становить менше 10% від загального обсягу видатків на охорону здоров’я, що, зважаючи на незадовільний рівень матеріально-технічного забезпечення зазначених структур, є вкрай недостатнім.

Не менш важливою проблемою сімейної медицини в Україні на сьогодні є також кадрове забезпечення. Адже при досить високих цифрах випускників медичничних закладів, лише незначна їх кількість лишаєтся в медицині, що, як правило, пов’язано з мізерною заробітною платнею, відсутністю соціальних гарантій та умов для молодих спеціалістів. Відзначимо також, що примусове направлення молодих спеціалістів на роботу у заклади охорони здоров’я з надання первинної медико-санітарної допомоги, не дає очікуваних позитивних результатів. Навпаки ж спостерігається зростаючий відтік спеціалістів первинної ланки до сусідніх держав, де оплата аналогічної праці вища практично на порядок (передусім у Російській Федерації, Польщі, Білорусі).

Кадрова проблема стосується не лише підготовки сімейних лікарів, але й сімейних медсестер, що є найтоншим місцем в Україні на сьогодні.