і чим він відрізняється від дільничого терапевта?

Поняття “лікар загальної практики” склалось еволюційним шляхом у конкретних умовах історичного відрізку часу в ряді європейських країн. Відноситься це, в основному, до XVIII-XIX століть, коли лікарська допомога здійснювалась в індивідуальному комерційному порядку, у результаті чого утворився стійкий контингент пацієнтів, у яких сформувалось уявлення про доцільність звернення виключно до “свого” лікаря. Лікаря, якому в силу особливих причин вони довіряли, в основному завдяки впевненості в його професіоналізмі та індивідуальних якостях. Таке виконання медичних обов’язків було максимально виграшним із позиції довготривалості та безперервності спостереження за станом здоров’я “своїх” пацієнтів і членів їх сімей, а також за динамікою змін у здоров’ї, що відбуваються протягом життя пацієнта. У таких умовах лікар дійсно був одночасно і сімейним лікарем, і лікарем загальної практики, оскільки йому доводилось мати справу з усім спектром патології, що мала місце в контингенті, який він обслуговував.

Сімейну лікувальну практику необхідно розглядати, як таку, яка забезпечує тривалу опіку за здоров’ям громадянина і всіх членів його сім’ї незалежно від характеру хвороби, стану органів і систем організму у всі періоди життя людини.

Сімейну медицину як спеціальність особливо характеризує система професійних цінностей спеціалістів, які у ній працюють. Це, перш за все, широкий погляд на клінічні проблеми пацієнта, медичне обслуговування в контексті сім’ї, індивідуальний підхід до здоров’я хворого та членів його сім’ї. Лікар загальної практики-сімейний лікар – повинен добре розуміти, як сім’я впливає на здоров’я пацієнта і як здоров’я пацієнта відображається на його сім’ї. Співробітництво із сім’єю буде означати, що з боку медичних працівників з’явиться розуміння і поважливе відношення до емоційних переживань і наслідків, які обов’язково виникають при захворюванні одного із членів сім’ї. Усвідомлення хвороби одного із членів сім’ї неможливо відокремити від адекватної реакції членів його сім’ї, рідних йому людей. Безумовно, відношення пацієнта до своєї хвороби, її розуміння та значення, яке він її надає, визначається його соціальним оточенням. З іншої сторони, хвороба пацієнта здійснює вплив на його близьких і соціальне оточення. Це єдиний, нероздільний процес із зворотними зв’язками. Сімейний лікар повинен не розхитувати цю систему, а приводити її у стан рівноваги.

Сімейну медицину, як спеціальність відрізняє ряд надзвичайно важливих принципів. Головні із них:
– довготривалість і безперервність спостереження;
– багатопрофільність первинно-медичної допомоги;
– відношення до сім’ї, як до одиниці медичного обслуговування;
– превентивність, як основа діяльності сімейного лікаря;
– економічна ефективність і доцільність допомоги;
– координація медичної допомоги;
– відповідальність пацієнта, членів його сім’ї і суспільства за збереження і покращення його здоров’я.

Якщо виходити із уявлень щодо багатомірності форм нездоров’я, слід усвідомлювати, що сімейна медицина – є клінічною спеціальністю, яка розглядає людину, як єдине ціле. Обов’язок сімейного лікаря – надання первинної медичної допомоги будь-якому хворому, незалежно від його віку та статі. Всебічний підхід сімейного лікаря до хворого пацієнта нерідко може стати підставою для висновків, які значно відрізняються від висновків, отриманих при односторонньому, вузькоспеціалізованому медичному підході.

Надаючи допомогу декільком поколінням пацієнтів із однієї сім’ї, сімейний лікар і сімейна медсестра неминуче стають свідками і внутрішніх проблем родини, і тісно стикаються з ними. Відношення сім’ї до питань здоров’я її членів, впливи екологічних факторів, спорту, особливостей харчування, значущості для здоров’я шкідливих звичок тощо – має постійно контролюватися медичним працівником, який повинен передбачувати як очікувані, так і непередбачувані переходи кожного із членів сім’ї в зону ризику. У спеціаліста із сімейної медицини є унікальна можливість застосовувати превентивні міри на ранньому етапі патологічних змін.

Профілактична спрямованість – важливий принцип сімейної медицини. Прогнозування ризику розвитку окремих захворювань, доклінічна їх діагностика, своєчасність інформування пацієнта, а також прийняття профілактичних заходів – найважливіші складові елементи щоденної роботи сімейного лікаря і медичної сестри. Тільки у сімейного лікаря є умотивована потреба по-справжньому займатися профілактикою в процесі повсякденної роботи із своїми пацієнтами і членами їх сімей. Пояснюється це не тільки тим, що сімейний лікар краще за інших вузькоспеціалізованих колег знає своїх пацієнтів і шкідливі для здоров’я обставини їх життя, але й тим, що тільки сімейний лікар безпосередньо зацікавлений у зниженні захворюваності прикріпленого населення.

Сімейний лікар частіше за інших спеціалістів має використовувати раціональну як з медичної, так і з економічної точки зору обґрунтовану тактику, по відношенню до необхідних лабораторних та інструментальних методів дослідження та рекомендувати необхідність застосування спеціалізованих технологій лікування.

Інтеграція нових знань і вмінь у постійний процес надання медичної допомоги людині від народження до завершення її життєвого шляху підвищує якість сімейної медичної практики. При цьому пацієнти виграють від більш цілісного підходу до їх здоров’я і ширших можливостей щодо отримання своєчасної адекватної допомоги на місцевому рівні.

При належному усвідомленні сімейним лікарем своєї вагомої ролі у заходах по сучасному реформуванню системи охорони здоров’я, спрямованих на задоволення потреб конкретного пацієнта та членів його сім’ї, підтриманих заходами щодо економічного стимулювання інституції сімейної медицини в державі, перебудова системи ПМСД на нових, визнаних у всьому світі засадах, дасть очікувані позитивні результати.

Система охорони здоров’я виграє від перетворення медичного обслуговування в економічно більш раціональне, а держава виграє від зміцнення і підвищення потенціалу суспільного здоров’я.

Сімейна медицина, безперечно, не просто має право на існування, але і є єдиною запорукою підвищення не тільки якості надання медичної допомоги населенню, але і підвищення авторитету і соціального статусу лікаря, який прийме рішення присвятити свою професійну діяльність саме цьому розділу охорони здоров’я.

Сімейна медицина – це медицина майбутнього у вітчизняній охороні здоров’я.

Критерії сімейного лікаря?

За штатним норматиивом в сімейній медицині  1 посада сімейного лікаря на 1500 чоловік дорослого і дитячого населення в містах та на 1200 чоловік – у сільській місцевості, що становить основу організаційного і економічного механізмів державного управління розвитком сімейної медицини.

Всесвітня організація сімейних лікарів ставить 6 основних вимог до сімейного лікаря:

1. Надання первинної медичної допомоги

  • вміння проводити первинне обстеження пацієнта;
  • координація діяльності вузьких фахівців, залучених до допомоги пацієнту;

2. Особлива увага до інтересів пацієнта

  • здатність приділяти увагу до інтересів пацієнта;
  • вміння встановлення продуктивних відносин з пацієнтом і використання цих навичок при роботі з хворим;
  • забезпечення безперервності надання меддопомоги тривалий час.

3. Вміння вирішувати певні проблеми пацієнта

  • прийняття рішення на основі знань про захворюваність та поширеність даної патології серед даної групи населення;
  • лікування хвороб на ранніх стадіях та негайне надання допомоги за нагальної необхідності.

4. Комплексний підхід

  • одночасне лікування як гострих, так і хронічних станів пацієнта;
  • організація для пацієнта необхідних оздоровчих і лікувальних заходів.

5. Соціальна спрямованість

  • узгодження потреб окремих пацієнтів з потребами всієї групи, що обслуговується та ресурсами, що наявні.

6. Цілісне уявлення про захворювання

  • вміння застосовувати біо-психо-соціальну модель з урахуванням культурних та екзистенціальних аспектів життя людей.